Погода в Софиевке:
rp5.ua
 

Текущее время: 28 мар 2024, 10:43


Любов Василівна Голота



Автор Сообщение

Активист
Активист
Аватара пользователя
Возраст: 35
С нами с:
Сообщений: 287
Откуда: Софиевка)))
 Новое сообщениеДобавлено: 14 сен 2009, 16:24
Любов Голота народилася 31 грудня 1949 року в місті Кривий Ріг Дніпропетровської області в сім'ї гірників. 1972 року закінчила філологічний факультет Дніпропетровського університету.
У Дніпропетровську працювала журналістом в обласних газетах «Зоря», «Прапор юності» та на обласному радіо.
Від 1983 року живе в Києві. Працювала у видавництвах «Молодь», «Радянський письменник». Від 1995 року — головний редактор всеукраїнського просвітянського тижневика «Слово Просвіти».
Член Національної спілки письменників України від 1977 року.
Була членом КПРС (від 1979 року).
Любов Голота організувала та видала перший жіночий культурологічний журнал незалежної України «П'ята пора». Автор сценаріїв багатьох столичних масових свят і дійств.
Член Центрального правління Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т.Шевченка;
Дружина поета Павла Мовчана.
Твори
Обкладинка роману письменниці «Епізодична пам'ять»
Збірки віршів:
«Народжена в степах» (1976),
«Весняне рівнодення» (1979),
«Горицвіт» (1980),
«Вікна» (1983),
«Жінки і птиці» (1986),
«Дзеркала»,
«На чоловічий голос»,
«Опромінена часом».
Книги публіцистики:
«Дитя людське»,
«Сотворіння».
Романи:
«Епізодична пам'ять».
Кілька книжок для дітей.
Премії
1981 — премія Грузії імені Володимира Маяковського.
2001 — премія імені Володимира Сосюри «Любіть Україну».
2008 — Національна премія України імені Тараса Шевченка за роман «Епізодична пам'ять».
Джерело: http://uk.wikipedia.org


s27020437.jpg
s27020437.jpg [ 8.89 Кб | Просмотров: 2356 ]
Вложения:


Последний раз редактировалось Kitty 14 сен 2009, 17:00, всего редактировалось 3 раз(а).
    
_________________
Изображение
"Не ошибается тот, кто ничего не делает".
 ^ Вверх ^  

Активист
Активист
Аватара пользователя
Возраст: 35
С нами с:
Сообщений: 287
Откуда: Софиевка)))
 Новое сообщениеДобавлено: 16 фев 2010, 19:04
Поетеса, прозаїк, радіо -- і газетна журналістка, а ще дружина Павла Мовчана Любов Голота народилася на Дніпропетровщині. Але під час візиту до Чернігова зізналася: їй впам"ятку сон, де вона в 16 столітті , з сестрою у зелених спідницях, у монастирі, який над Десною. "В українських письменників намішано і християнства, і буддизму, і поганства...", -- сміється Любов Голота.

У Чернігові вона представляла свій роман "Епізодична пам"ять", за який отримала Національну Шевченківську премію. В культурно-мистецькому центрі "Інтермеццо" гостю представив голова обласної "Просвіти", редактор "Сіверщини" Василь Чепурний, а вітали її письменники Дмитро Іванов, Петро Куценко, Валентина Мастєрова та читачі.

-- Як живеться в одній сім"ї двом лауреатам Шевченківської премії? -- було питання (Павло Мовчан ще давніше отримав цю премію за поезії). Любов Голота відповідала:" Та живемо собі на осонні, на призьбі, уже без африканських пристрастей, бо Павлу -- 70, а мені 31 грудня (не приховую!) буде 60". Як вона сама розповіла, її батько, з причини природженої впертості, не записав при народженні днем пізніше і таким чином добавив їй року...

-- З другої ночі я думала, що ж буду говорити у Чернігові, -- розповіла Любов Голота. -- А тут виявилося все так щиро і затишно.

Любов Голота виступила в програмі "Гість студії" обласного телебачення, відвідала музей Михайла Коцюбинського та Болдині гори, де він похований. З нею в Чернігові гостювали відома письменниця Галина Тарасюк, що представила "Українську літературну газету", та працівники газети "Слово просвіти", яку редагує Любов Голота.


Вложения:
180px-Голота_Любов_Епізодична_память.jpg
180px-Голота_Любов_Епізодична_память.jpg [ 28.02 Кб | Просмотров: 2285 ]
s39132113.jpg
s39132113.jpg [ 11.49 Кб | Просмотров: 2262 ]
s97890858.jpg
s97890858.jpg [ 5.19 Кб | Просмотров: 2325 ]
s63008566.jpg
s63008566.jpg [ 6.56 Кб | Просмотров: 2306 ]


Последний раз редактировалось Kitty 16 фев 2010, 19:13, всего редактировалось 1 раз.
   
_________________
Изображение
"Не ошибается тот, кто ничего не делает".
 ^ Вверх ^  

Новосел
Новосел
Имя: Таисия
Аватара пользователя
Возраст: 31
С нами с:
Сообщений: 39
Откуда: Софиевский район
 Новое сообщениеДобавлено: 17 фев 2010, 22:18
ЛАУРЕАТ ШЕВЧЕНКІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ-2008 ЛЮБОВ ГОЛОТА:
"Я не та кицька, яку можна не помічати"
Изображение

Цього року на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка висувалося багато достойних кандидатів: Петро Засенко, Василь Портяк, Галина Тарасюк, Борис Чіп та інші. Лауреатство впевнено пророкували Василю Шкляру, і навіть сама майбутня лауреатка схилялася до такої думки (в цьому вона зізналася під час “Книжкових сезонів”). Авторка восьми поетичних збірок та книжок для дітей отримала премію за роман “Епізодична пам’ять”. Про те, як почуває себе письменник, коли отримує Шевченківську премію, наша розмова з Любов’ю Голотою.


– Напевне, кожен, хто пише, спирається на якийсь еталон. Що було таким еталоном для вас?
– Українська народна пісня. Оці степові пісні – прекрасні, розлогі, довгі, які мають по дванадцять строф, приспів двічі повторюється, кожну можна співати двадцять хвилин – оце була перша школа справжньої лірики. Проза – Т. Вулф, Фолкнер, Маркес, Павич, Борхес. А ще все життя я люблю читати драматургічні твори – і класику, і сучасників. Для мене це теж школа – школа репліки, формулювання думки…
– Що ви робите зараз, крім того, що пишете книжки, які отримують Шевченківські премії?
– Я ведуча передач «На перетині думок» і «Знакова постать» на радіоканалі «Культура». Раніше вела, так би мовити, позаштатно, а тепер, з першого березня, – у штаті. Пішла туди якраз для того, щоб мати більше часу для самої себе – наприклад, побачити прекрасні виставки, відвідати вечори. Гадаю, я чесно відробила на суспільство, на журналістику. 13 грудня 1971 р. було відкрито мою трудову книжку, і перерва там була лише на народження дитини. А писати я любила вночі, на кухні комуналки чи гуртожитку… Тепер я маю свій життєвий простір і вже хочу спати вночі…
– Ви ж колись руками писали?
– А я й тепер так пишу! І по кілька разів переписую… Так, «Епізодична пам’ять» – текст ручної роботи (сміється). Дуже довго я навіть користувалася чорнилом… І взагалі, вважаю, що каліграфію даремно викинули із переліку обов’язкових шкільних предметів. Адже написати літеру – це все одно що створити якийсь настрій. Так ти відчуваєш дуже коротку відстань між тобою і написаним… Так передається все – і енергетика твоя, і настрій. Звичайно, читач не побачить твого рукопису, але це відчувається.
– «Поганий той солдат, який не хоче стати генералом». Ви мріяли коли-небудь отримати Шевченківську премію?
– Не буду брехати: коли я вступала до Спілки, коли виходили мої перші поетичні книги, коли відбувалося нагородження письменників, які для мене просто як світ, як життя – то я думала: колись, можливо, отримаю цю премію, але тільки ціною твору. І коли відбувалося висунення, я не думала, що стану лауреаткою. Я нічого не робила для цього – не вела ніяких перемовин, не організовувала рецензій, не опиралась на авторитети… Просто так лягла карта зоряного неба (сміється). У мене був шок, коли я почула своє ім’я – у списку були дуже достойні люди, які не один рік працюють у літературі (сподіваюся, вони цю премію ще отримають). Але я вважаю, що нагорода такого рівня приходить до людини, яка здобула своє ім’я наполегливою працею. Навіть якщо це не був атомний вибух… Ну, от які у нас є твори, що перевернули свідомість?
– Насамперед, напевне, «Собор»…
– О, так! Мене він застав першокурсницею. У січні 1968-го я читала свій реферат про «Собор», надрукований у журналі «Вітчизна», а вже через три місяці мене викликали в деканат і запропонували підписати відкритий лист, який би засуджував Олеся Гончара. Ясно, що я не підписала цього листа, сказавши від чесності, притаманної молодим: «Хто такий Гончар – і хто я! Як я можу підписувати цей лист – тим більше, що мені роман надзвичайно сподобався!»
– …А в часи Незалежності це, напевне, «Московіада» та «Польові дослідження з українського сексу».
– Так, вони створили і покотили хвилю. Але це не та хвиля, яка виникла, коли з’явилася «Маруся Чурай». Я бачила, як у магазині «Поезія», де тепер продаються якісь каструльки, стояла черга за книжкою Ліни Костенко. Я також мала щастя жити тоді, коли з’явилася її «Над берегами вічної ріки» після мовчання, «Неповторність»… І мені здається, «Берестечко» мало б людей врозумити – тепер, коли “життя людського строки стислі, немає часу на поразку». Але в цей час люди уже дивилися серіали по телебаченню, їх уже цікавило, як Рікардо і Хуан розберуться між собою…
– Себто вам здається, що українська література зараз переживає період деградації?
– Ніщо, пов’язане зі словом, не може переживати деградації – навіть якщо не явлені ще світові твори та імена, то вони все одно десь визрівають. Все працює на антитезі. Бо якщо з’явилися «полегшені» тексти та твори, де все крутиться навколо того, що зісподу (не маю на увазі Покальчука), – то водночас ми спостерігаємо, як ускладнюється поезія. Можу назвати багато імен поетів, які не є простими, як блоги. До речі, зараз багато прозових творів нагадують інтернет-блоги…
– Як ви гадаєте, вишикувані в рядок книги лауреатів Шевченківської премії є історією української літератури, вони віддзеркалюють тенденцію чи їх відбирають за якимись іншими ознаками?
– Звичайно, у радянські часи ця премія не могла не бути інструментом ідеологічного впливу, бо постанову журі підписував перший секретар КПУ. Але її лауреатами все одно були прекрасні поети і чудові прозаїки. Ім’я Шевченка робило свою справу – це був високий художній рівень.
– Багато хто – із тих, хто її не одержав, правда – говорить про те, що Шевченківська премія себе скомпрометувала…
– Безперечно, можуть бути випадкові люди, які отримали цю премію. Проходить час – і це стає зрозуміло… Дуже добре, що Шевченківський комітет організував бібліотеку лауреатів Шевченківської премії. Вінграновський, Ірина Вільде, Тютюнник – дуже цікаво прочитати ці тексти і порівняти лауреатів у часі. Тексти, звичайно, старіють, і рукописи горять. Але факт у літературі, підтверджений національною премією, – це велике випробування. Якщо озирнутися назад, то практично всі, хто її отримав, починають працювати ще напруженіше. Вона дуже зобов’язує…
Звичайно, багато хто дружними лавами і по багато років поспіль бореться за Шевченківську премію… А не отримавши, говорить, що вона скомпрометована – але тоді нехай називає дати й імена!
– Розкажіть, якщо це не секрет, на що ви витратите 130 тисяч гривень премії?
– Десяту її частину перекажу “Кобзаревій Церкві”. Обов’язково допоможу тим людям, яким постійно намагаюся допомагати матеріально. Оголошувати їх імена не буду. Постараюся зберегти кошти на рахунку, бо сподіваюся видавати книжки, над якими нині працюю, – і прозу, й поезію.
─ Розчарувалися б, якби не отримали Шевченківську премію?
─ Уявіть собі, ні. І поводила б себе достойно, тримала б обличчя, не коментувала б ні факти біографії своїх суперників, ні їхні пристрасті. Так само не хочу бути “розтиражованою” газетами персоною й тепер, особливо тими журналістами, які, не читаючи книжки і не знаючи мене, дають свої присуди… До речі, нещодавно читала ось таке: якщо в чиємусь домі живе кицька і її не помічають, вона впевниться, що її немає. І може померти. Так от: я не та кицька, яку можна не помічати. У мене завжди своя територія.

_________________
Все начинания прекрасного хороши, особенно тогда, когда вслед за ними идет продолжение.
 ^ Вверх ^  
Перейти:    




cron