Погода в Софиевке:
rp5.ua
 

Текущее время: 28 мар 2024, 13:49


Нехай стукає, як Андрiєве серце



Автор Сообщение

Директор
Директор
Имя: Алекс
Аватара пользователя
Возраст: 41
С нами с:
Сообщений: 1323
Откуда: ☭ Софиевка
 Новое сообщениеДобавлено: 15 фев 2012, 01:39
Цитата:
«НЕХАЙ СТУКАЄ, ЯК АНДРІЄВЕ СЕРЦЕ»


Говорять, що час - хороший лікар. Ні, неправда. Десять років у серпні минуло, як загинув Андрій Гулівець, а біль материнська все та ж - велика, пекуча.

Жорстока, несправедлива доля. Лише один син був у подружжя Гулівців. На щастя собі і людям ростили його Катерина Гаврилівна та Іван Прокопович. Хіба думалося, що для сирої землі.. Всього місяць і 20 днів не дожив Андрій до своїх 20-ти років.

Що було в його житті? Батьківська хата, рідна Миколаївка, а потім - солдатська гімнастерка. Холодні сніги Челябинської області, де починав службу, потім пронизливі вітри Німеччини і гарячі гори Афганістану...

Катерина Гаврилівна та Іван Прокопович були вдома, коли довелося завітати до них на садибу. Обоє вже давно пенсіонери. Готували до від’їзду дочку Тетяну (тепер вона одна у них) із онучатами. Живуть далеко в Білорусії. Старший онук так і названий - Андрієм. Якомога м’якше, тактовніше, розуміючи, якого болю завдаю цим стареньким людям, пояснюю мету свого візиту. І все ж, коли прозвучало ім’я їхнього сина, помічаю, як чорна тінь лягла на їх обличчя. Іван Прокопович низько опустив очі, а Катерина Гаврилівна схопилася за серце. Кілька хвилин довелося чекати, поки прийме вона ліки, заспокоїться, зможе вести розмову.

Невелика сільська хата. Ось у цій, порівняно просторій кімнаті жив Андрій. Його ліжко вкрите жовтим покривалом. Поряд стіл, на якому великі портретні знімки Андрія, огорнуті чорними стрічками, під ними - мертві червоні гвоздики.

- Андрюша був у житті чесним і прямим, І починає нелегку розповідь Катерина Гаврилівна, і Успішно закінчив школу, лише кілька четвірок мав в атестаті. Подав документи до інституту. Здав перший екзамен на «відмінно» і приїхав додому. Передумав вступати. Вирішив, що спочатку піде до армії. І настільки те рішення було твердим, що ніхто переконати його так і не зміг. Наче навмисне його тягло до армії.

Взагалі сім’я Гулівців строгих звичаїв. Дітей батьки не балували. Удвох працювали на фермі. Майже завжди протягом дня на роботі. То Андрій із Тетяною самі і в школу збиралися, і домашнє господарство порали. Ніяких ні мотоциклів, ні мопедів Андрій, як інші хлопці, не мав. Не тому, що не (було грошей у батьків. Його просто виховували скромно.

Восени 1978 року Андрія призвали до армії. Уже в останні дні перебування вдома посадив з друзями три верби край двору. Заасфальтував сам подвір’я, щоб людям було зручно, коли прийдуть його проводжати.

- Ми й не знали, що Андрій уже не в НДР, а в Афганістані, - продовжує свою нелегку розповідь мати. - Листи писав нам Справно, а зворотну адресу ставив все ту, що була при службі в НДР. Я й вірила.

Три місяці, уже будучи в Афганістані й беручи участь у боях, Андрій все ще не наважувався батькам зізнатися, де він служить. Знали про це лише найближчі друзі і сестра Тетяна.

Катерина Гаврилівна дала мені листи, які надсилав Андрій. Бережно беру в руки, перечитую їх, відмічаю про себе, яку велику синівську любов виявляв Андрій. Усе в тих листах у нього І добре, навіть десь іронізує, пише так, наче не на службі він, а на відпочинку. Із сестрою був уже більш відвертим. Таня пригадує, І що в одному із листів брат писав: «Як багато тут крові. І як важко. Інколи по шість днів, перебуваючи в горах, доводиться бувати без їжі. Навіть води бракує...»

- Мені було страшно, коли отримувала Андрієві листи, - пригадує Таня. - Наче відчуваючи це, він поступово почав писати спокійніше. А може звикав до всього, що там бачив, переживав. У одному із останніх листів, коли до кінця служби залишилося всього два місяці, дозволив собі виразити свій істинний настрій. Писав, що дуже хоче додому. Але не знає, чи повернеться живим.

Восени 80-го року Андрій мав бути уже вдома. 7 серпня цього ж року сім’ю Гулівців повідомили про загибель сина. Три дні ждали батьки «повернення» сина - готували на похорон страву і виливали її. Аж поки, нарешті, доставили цинкову труну із тілом загиблого.

Андрій Гулівець першим з нашого району загинув в Афганістані.

- Військовий комісар повідомив мені, - розповідає Катерина Гаврилівна, - що коли в аеропорту Дніпропетровська сів літак, який доставив загиблих, то один із солдатів, які супроводжували тіло, побачивши, що ми забираємо труну Гулівця, підійшов до нас і став на коліна, промовивши: «Передайте цей поклін матері Андрія». Літак, на якому був цей солдат, знову взяв курс на Афганістан.

Катерина Гаврилівна розшукала цього юнака. Це Іван Забєлін із Тюмені. Бойовий товариш Андрія. Тепер він приїздить до Гулівців уже із своєю сім’єю, дітьми. Я тримаю в руках його перший лист до матері Андрія. Ось витяг із нього: «Так, я дійсно служив з вашим сином. Ми спали, їли, ходили на завдання увесь час удвох.
Але так трапилося, що я ось пишу вам, а його серед живих немає. Загинув ваш син 3 серпня. Це було в ущелині поблизу міста Кишима. Ми вийшли на завдання в шість годин ранку. (Андрій служив у розвідроті - авт.). Як зараз пам’ятаю - у всіх був поганий настрій. Йшли горами, а потім спустилися в ущелину, якою пройшли зовсім небагато. Десь о восьмій ранку нас стали обстрілювати. Зав’язався бій, який тривав до тих пір, аж поки не стемніло. Це було дуже страшно. Але всі хлопці показали, що вони не боягузи. Важко було нам у тому бою, ми втратили багато друзів. Андрій загинув через три години, як почався бій. Пролежав в ущелині разом з загиблими цілу добу. Бандити не давали нам можливості добратися до них і винести наших товаришів. І тільки на другий день ми змогли їх забрати»...

Уже із розповідей, коли приїздив Іван, і з листа, якого батьки отримали від командування, стало відомо, що спочатку Андрій був поранений у груди, але продовжував прикривати товаришів. Аж поки чергова куля не зупинила його серце.

В горах температура влітку досягає до 70 градусів, а в ущелині вона ще вища, бо і вітерець туди проникає рідко. Поки наші бійці, відбивши ворога, дісталися до загиблих, їх тіла вже важко було розпізнати. Хлопці були роздягнені, навіть над мертвими радянськими воїнами ще довго знущалися душмани...

Труну із тілом загиблого вдома відкрити не дозволили - сукровиця проступала крізь її щілини. Тому змушені були обгорнути труну целофаном. Привезли її надвечір, і командир, який разом із солдатами супроводжував загиблого, настояв на тому, щоб ховали відразу ж.

Як же живеться тепер батькам Андрія Гулівця, посмертно удостоєного ордена Червоної Зірки, інших нагород?

Їх часто запрошують на різні почесті.

- Нещодавно, - розповідає Катерина Гаврилівна, - була зустріч учнів класу, в якому вчився Андрій. Взяла я портрет синочка та й пішла. Сіла за парту, поставила поряд портрет та й кажу: «Як не важко Андрієві, а таки прийшов до вас і він».

У Катерини Гаврилівни дуже болять ноги і серце. Взагалі після смерті сина її паралізувало , це тепер стан здоров'я трохи поліпшився. Батько Андрія значно втратив слух. Інколи навіть до магазинів, у центр Миколаївки, важко вийти. Самі хліб печуть. Добрі сусіди не відмовляють, кали що попросять. Немає в них телефону (хоч уже скільки обіцяють його провести). Немає й машини, на придбання якої стоять у черзі. Персональну пенсію місцевого значення отримує Катерина Гаврилівна - 80 карбованців. 70 за те, що ввесь вік у колгоспі проробила, а 10 карбованців І за сина. Боляче було, коли взнала за той червінець. «Це ж за скільки сина у мене купили?» - запитала у поштовому відділенні зв’язку, коли покликали отримати ті гроші. І відмовилася їх брати. Три місяці взагалі не отримувала пенсії, до якої входять і ті червінці.
Тоді з відділу соцзабезпечення прислали листа, в якому пояснювали, що не так треба робити у такому разі, а написати заяву-відмову, аби, бачите, по формі все було. Образилася Катерина Гаврилівна написала до клубу «Пам’ять», що в Білорусії, в якому повідала про своє горе. Звідти матері воїнів, які теж загинули в Афганістані, повідомили їй, що це справді знущання із призначенням такої пенсії. У них матері загиблих синів, які удостоєні такої високої урядової нагороди, як Андрій, отримують пенсію вдвічі більшу.

- Нас дочка кличе до себе в Білорусію. Але як я покину свого синочка? - плаче Катерина Гаврилівна. - Як не важко мені, а кожного дня йду до нього на могилку. Учора яблучок носила йому. А то приснився він мені, наче просить, аби я чорну стрічку пов’язала йому до обеліска. Так уже два роки і в’яжу йому ті стрічки. Не можу я залишити ці місця...

Тривожно і урочисто, голосно стукає годинник на стіні. У цьому році його подарували Гулівцям миколаївські юнаки, які теж воювали в Афганістані. Сказали при цьому: «Нехай стукає, як Андрієве серце».

Іменем Андрія Гулівця в селі названа одна із вулиць. А біля двору його колишуться верби, посаджені ним. Вже виросли, високі стали. Все виглядають його з дороги, та низько-низько в скорботі опустили віти. А його все немає...

В. КОВАЛЬОВА.
с. Миколаївка
Газета „Сільське життя”,
8.09.1990 p., №109.


Последний раз редактировалось Faradey™ 15 фев 2012, 19:35, всего редактировалось 1 раз.
 

_________________
И не иначе...
 ^ Вверх ^  
Перейти:    




cron