Погода в Софиевке:
rp5.ua
 

Текущее время: 18 июн 2019, 11:52


Бiль материнського серця



Автор Сообщение

Директор
Директор
Имя: Алекс
Аватара пользователя
Возраст: 37
С нами с:
Сообщений: 1322
Откуда: ☭ Софиевка
 Новое сообщениеДобавлено: 15 фев 2012, 18:16
Цитата:
БІЛЬ МАТЕРИНСЬКОГО СЕРЦЯ


За вікном - похмурий, весняний ранок. Чи то туман сідав на землю, чи парувала вона, обігріта першим теплом. Було затишно. Не тільки надворі, а й на душі. Марія Василівна виходила з хати надвір. Відчинила двері. І тут... Декілька чорних, як смола, птахів, перед самим обличчям махнули крильми. Кілька навіть влетіли в коридор і важко випурхнули. Все сталося так несподівано, миттєво, що жінка неабияк розгубилася. Що могло це означати?

За буденними клопотами якось і забулася вранішня пригода. Лише пізніше цей день вона пригадувала до найменших дрібниць. 5 травня 1982 року ввійде в її життя як найчорніший і найтрагічніший. Коли загинув її син - Віталій.

Віталій прожив свої 20 років просто, без будь-яких помпезних вчинків. Ріс працелюбним. Марія Василівна розповідала, що хлопець багато допомагав їй по господарству. Був уважним до старшої сестрички Галі, молодшого брата Ігоря. Вчителі з Софїївської середньої школи, де він вчився, ніколи не нарікали на нього. Був спокійним, врівноваженим учнем. Умів товаришувати, а от у лідерах ніколи не ходив. Скромним був. Взагалі дорожив дружбою.

Побут у сім’ї Зуєвих був скромним. Батько, коли Віталій був ще маленьким, загинув в автокатастрофі. Тому жити Марії Василівні з дітьми доводилося по-всякому.

По закінченні восьми класів Віталій вирішив здобувати професію, щоб тим самим швидше допомагати сім’ї. Подався в місто Жовті Води, де вчився на водія. Працювати почав у колгоспі імені Жданова (нині «Україна»). Але сів не за кермо автомашини, а за важелі трактора.

Я слухаю розповідь Марії Василівни і уявляю Віталія за цією роботою. Він ніколи не нарікав на те, що доводиться працювати зранку до пізнього вечора, а особливо о літній порі. Напевне, до душі були юнакові широкі степи, прохолодні ранки, гарячі дні. Так і працював, аж поки не призвали до армії.

- Коли Віталія проводжали, - пригадує Марія Василівна, йшов дощ. Плакало небо. Важко було на душі. Плакала і я. І все ж не думалося, не гадалося, що того ж дня бачу сина востаннє.

В одному із листів Віталій писав, що переправляючи їх, солдатів, в Афганістан, їм не повідомили, куди й навіщо їдуть. Дізналися про все лише тоді, коли вийшли в гарячих степах Афганістану. Паніки не було. Було лише неприємно, чому заздалегідь не попередили. Не довіряли? Чи мали інші причини на те, щоб солдати у дорозі були в небутті.

Почалася служба, яку звали «війна». Хто знає, як було там: чи рахував Віталій кожен прожитий день, а може й час, хвилини? Допускати можна все: там було нелегко. Життя, як над прірвою. Йому - трохи більше 18-ти. І жити хотілося. В одному із передостанніх листів: «Вже пішов 21 місяць моєї служби. Через чотири місяці знову будемо разом, так що залишилося мені недовго...» Через два місяці листоноша принесла матері ще один лист. У ньому Віталій мріяв теж про довгождану зустріч.

Сидимо з Марією Василівною над Віталиними листами. Теплі, щирі. Так пишуть тільки дорогим людям, особливо коли знаходишся десь далеко-далеко. Але відчути, що писані вони з війни, не можна. Не турбував Віталій рідних розповідями про бойові будні.

А ось і офіційне повідомлення, написане командиром військової частини: «З глибокою скорботою повідомляємо вам, що ваш син, Віталій Зуєв, загинув смертю хоробрих, до кінця виконавши свій військовий і інтернаціональний обов’язок на території Афганістану, віддавши своє життя за справедливу і благородну справу. В одному із тяжких боїв 5 травня в горах ваш син у складі свого підрозділу вів вогневий бій з групою бандитів, проявивши при цьому виучку, холоднокровність і мужність. Під час бою був влучений кулею. Тіло впало в гірську річку, і швидка течія його занесла. Кілька діб товариші Віталія потратили на пошуки тіла, але безрезультатно.

Що було у матері на душі, коли отримала це повідомлення? Вважаю, що описувати це марно, воно зрозуміло кожному. Але як їй сьогодні, коли говорять, що війна була непотрібною?

Після отримання повідомлення Марія Василівна зібрала наступного дня людей, пом’янула сина. Не поховавши... Куди піти матері, аби прихилити свою голову, виплакати горе? Немає ні могили, ні обеліску. Може, тому й не віриться їй, що син загинув...

- Я не можу дати волю думці, що його немає. Коли заходжу в кімнату і бачу портрет Віталія, вдивляюся в синові очі, десь підсвідомо виникає думка, що живий, що може, десь у полоні. Отак і живу надіями вже вісім років. І жду його.

Фото, листи, нагороди, серед яких і орден Червоної Зірки, якого удостоєний Віталій Зуєв посмертно - це святі реліквії для матері. Це все, що залишилося від сина.

Велике горе. З ним важко жити, важко лишатися сам на сам. Стає легше, коли поміж людьми. Сама Марія Василівна працює продавцем. А взагалі її не забувають. Часто запрошують виступати перед школярами. Бувала в Софіївській, Новоюлівській середніх школах, де піонерські загони носили ім’я її сина. Нещодавно Марія Василівна отримала листа із Дніпропетровська, в якому запрошують її на зустріч матерів воїнів-афганців. Буде їхати. З своїм горем, болем.


А.ПАВЛЯК.
Газета „Сільське життя”,
№150,27.12.1990 р.


Последний раз редактировалось Faradey™ 15 фев 2012, 19:25, всего редактировалось 1 раз.
 

_________________
И не иначе...
 ^ Вверх ^  
Перейти:    




cron