Погода в Софиевке:
rp5.ua
 

Текущее время: 28 мар 2024, 10:28


«Я обов’язково повернусь»



Автор Сообщение

Директор
Директор
Имя: Алекс
Аватара пользователя
Возраст: 41
С нами с:
Сообщений: 1323
Откуда: ☭ Софиевка
 Новое сообщениеДобавлено: 15 фев 2012, 18:35
Цитата:
«Я ОБОВ’ЯЗКОВО ПОВЕРНУСЬ»


Афганістан. .. Вісімдесят два юнаки з нашого району брали участь у цій війні Четверо живими у рідні придніпровські- степи не повернулися: Андрій Гулівець, Віталій Зуєв, Сергій Пилипчук, Анатолій Литвиненко. Ніколи не виплачуть велике горе матері, час для їх синів непідвладний - молодими залишаться назавжди. Нехай вічною буде пам’ять...

Сьогодні про одного із них - наша скорботна розповідь.

У сімейному альбомі кожне фото, нехай навіть найменше, де є зображення Сергія - дорога реліквія в цьому домі. Людмила, старша сестра Сергія Пилипчука, тремтячою рукою гортає альбом. На столі - Серьожині листи. Підписані акуратно з обов’язковою зворотною адресою: «Полевая почта51854 «КЗ».

Говорити Людмилі дуже нелегко, кожне слово, фраза видав-І люються силою, з погано вдаваним спокоєм.

- Це взагалі добре, що ви приїхали так, коли мами немає вдома, - говорить Людмила. - Для неї ця розмова була б дуже нелегкою. І взагалі вона рідко говорить про Серьожу, все більше плаче.

А спочатку Марія Тимофіївна трималася. Її материнське серце чимало перенесло, поки п’ятьох дітей поставила на ноги. Сергій в сім’ї був четвертим. За ним ще Толик. Сергієві було 18, Толі - на п’ять років менше. Старші дві сестри і брат уже були влаштовані, жили і працювали від батьків окремо, в місті.

10 травня 1982 року були його проводи. Мало не все село зібралося, аби провести Сергія в далеку дорогу. Є така хороша традиція, коли приходять люди, щоб з рідної батьківської хати вирядити юнака на армійську службу. До Пилипчуків ішли тим паче. Сім’я хороша, трудолюбива. Діти - не розбалувані. Сергій після закінчення школи лишився в селі. Працював трактористом у колгоспі імені Димитрова. Трудився добре, на совість. Хто зна, чим припало до серця йому хліборобство.

Хата Пилипчуків крайня в селі. Вийдеш з неї - і зразу степ - широкий і безкрайній. То зелений, вкритий росами, то золотавий із стиглими хлібами. Може це до душі прийшлося?

Старанним, трудолюбивим був він для своїх односельців. І ніхто із них не знав, що той домашній вечір останній для Сергія у його житті.

- Коли пішли листи з Афганістану, - розповідає Людмила, - в сім’ї стало тривожніше. Здається, одна мама вносила спокій, твердо говорячи: «Все буде добре».

Листи Сергія, які йшли часто, були проникнуті тим же оптимізмом. У кожному із них, десь аж у середині, наче випадково обов’язково була вкинута фраза: «Я живий і в мене все добре», Яку глибоку цінність несли в цей дім ці слова! їх відшукували в кожному листі і перечитували по кілька разів.

У своїх листах, писаних, може, десь поміж боями, Серьожа залишався таким же домашнім, добрим і ніжним. Ось кілька витягів із них: «Скоро Новий рік. Всі ви будете веселитися, гуляти. З міста приїдуть хлопці, дівчата. Як жаль, що нічого цього не побачу. Ну нічого, скоро відслужу і приїду в рідний дім». На Анатолія, молодшого брата, покладав надію: «Дорогий Толю, дивись мені, допомагай мамі. Вона у нас дуже хороша».

Під осінь, 83-го року, пригадує Людмила, їй почали снитися тривожні сни. На один із вихідних всією своєю сім’єю приїхала до батьків, де вже гостював старший брат Микола. Якось за розмовою не втрималася і поділилася своєю тривогою. Мама суворо глянула і сказала: «Не вірю в погане. Все буде добре». Людмила в ті дні написала Сергієві листа, де просила себе берегти. З Афганістану швидко прийшов зворотний лист, в якому брат забороняв подібне писати. Він запевняв, що Афганістан не страшний, як думають його рідні. У листі була фраза: «Я обов’язково повернусь».

Ні про які бойові операції, навіть про будні Сергій не писав Хоч розповісти йому як молодшому сержантові, командиру ділення було що. Можливо, не хотів тривожити домашніх, а може не дозволяла цензура. Напевне, і те, і друге. В одному із листів до молодшого брата: «Толя, ти пишеш, що вислав мені карбованця Не отримав я його. Лист, мабуть, відкривали. Від тебе узнав, що Ваню Руденка скоро призвуть до армії. Скільки йому доведеться пережити! Але нічого, відслужить і він».

До повернення додому лишалося всього півроку. А Сергій наче був удома. Останній лист датовано 6 жовтня: «Все йде нормально, я живий, здоровий. Не хвилюйтеся - у мене все добре. До зустрічі». Цей лист у домі Пилипчуків отримали 14 жовтня. Читали, як завжди, з хвилюванням, ставало спокійніше, що все гаразд. І у цей же день Сергія не стало...

Із матеріалів, що зберігаються в райвійськкоматї: «Підрозділ, який виконував бойове завдання по ліквідації банд душманів, які закріпилися в горах, було оточено. В одному з боїв був молодший сержант С.С.Пилипчук, який діяв сміливо й рішуче, проявив волю, витримку, був убитий. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17.05.84 року він нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно), медаллю «Від вдячного афганського народу» (посмертно).

Ваня Руденко - двоюрідний брат Сергія. В день, коли вся родина Пилипчуків була у нього на проводах, до їх дому під’їхали дві машини - військова і швидка допомога. Усі звуки на землі зникли, усе померкло, лише били в свідомість чітко сказані слова: «Захищаючи афганський народ від заколотників, ваш син і брат...» А вона, свідомість, відмовлялася, не хотіла вбирати в себе цю страшну правду. І тоді вирвався крик, страшний материнський крик... Нічого не усвідомлюючи, далеко в поле бігла Людмила... Плакав батько.

22 жовтня в село було доставлено труну із тілом загиблого, оббиту червоною тканиною. Зверху наклеєне Серьожине фото. Відкрити його, аби попрощатися із загиблим, не дозволили.

Мама не вірила і, мабуть зараз не вірить, що Серьожі немає. Чорної хустки так і не носила. Бабуся наша померла через сорок днів після загибелі Серьожі. Смерть онука відіграла в цьому не останню роль. Після серйозного нервового потрясіння у мене значно впав зір, продовжує нелегку розповідь Людмила. - Мати з батьком стали мовчазними. І в домі цьому тепер рідко хто посміхнеться.

Серед Серьожиних документів, які привезли військові, є календарчик. У ньому він відмічав кожний день, прожитий на афганській землі. Останнім було 13 жовтня. Ще - комсомольський квиток, прострелений кулею, залитий кров’ю, обгорілий. Зараз він зберігається в Жовтневій середній школі, де вчився Сергій.

Говорити з батьком Сергія Спиридоном Харитоновичем теж непросто.

- Мій син майже кожного дня, повернувшись з роботи, розповідав, як йому працювалося. Особливо любив говорити про людей. І взагалі, любив він цю землю...

Шумлять дерева у дворі Пилипчуків. І зовсім поряд - поле. Кожного ранку радо зустрічався Сергій з ним, відразу, тільки виходив з хати. Таке ж синє небо над ним. Так же птахи співають. Немає тільки Сергія в цьому великому барвистому світі.

- Сьогодні так часто говорять про те, що афганська війна була непотрібною, що задарма полягли на ній тисячі наших воїнів, -говорить сестра загиблого. - Яка страшна ця правда, я не хочу її сприймати, не можу.

При в’їзді в село Жовтневе вас зустрічає Сергій Пилипчук. Злегка посміхається з фото, що на пам’ятному знаку «Поле Героїв», встановленому на честь його та Героя Радянського Союзу М.І.Піддубного, який загинув у роки Великої Вітчизняної війни. На цьому полі ще зовсім недавно працював Сергій. Тепер - лише пам’ять...


В. КОВАЛЬОВА.
Газета „Сільське життя”,
11.08.1990 p., №97


Последний раз редактировалось Faradey™ 15 фев 2012, 19:23, всего редактировалось 1 раз.
 

_________________
И не иначе...
 ^ Вверх ^  
Перейти:    




cron