Погода в Софиевке:
rp5.ua
 

Текущее время: 19 фев 2019, 11:12


Кiлька метрiв i все життя



Автор Сообщение

Директор
Директор
Имя: Алекс
Аватара пользователя
Возраст: 36
С нами с:
Сообщений: 1322
Откуда: ☭ Софиевка
 Новое сообщениеДобавлено: 15 фев 2012, 19:12
Цитата:
КІЛЬКА МЕТРІВ І ВСЕ ЖИТТЯ

... Один за другим
садятся они в самолет.
Наивность улыбки
во тьму самолета скользнула,
Какие мальчишки!
И юность какая дана...
Как будто так надо,
Чтоб в гулкое небо Кабула,
Как в черную бездну,
на гибель бросала война...


Це поетичні рядки із газети «Красная Звезда», яку тримає в тремтячих руках Любов Макарівна Литвиненко.

- Для мене тепер усе дороге, що стосується Афганістану. І газети, і телепередачі, до всього прислухаюся, вчитуюся, у всьому наче є відгомін про мого сина.

Анатолій Литвиненко народився не на софіївській землі. Його дитинство і юність пройшли в Сумській області. Там, неподалік від села Мокриці, стоїть невеликий скромний обеліск. За бажанням дружини Анатолія Надії його поховали саме тут. У цих місцях пройшли найкращі, такі недовгі роки їхнього подружнього життя. Батьки ж Анатолія та дві його сестри уже давно живуть у нас, в Софіївці. Бував і він тут. Тому і вважаємо за потрібне розповісти про нього, Анатолія Григоровича Литвиненка, посмертно удостоєного двох орденів Червоної Зірки, про глибоку батьківську скорботу, одвічну, ніколи не виплакану материнську печаль.

- Толя добре вчився у школі, взагалі мав потяг до наук, - розповідає мати Любов Макарівна. - По її закінченні здобув робітничу професію - працював токарем на одному із заводів. Уже І сім’єю обзавівся, коли вирішив поступати у льотне. Скажу відверто, що всі ми, домашні, були проти його рішення, я й досі десь у душі відчуваю глибокий докір, що не вберегла, не зуміла материнською волею зупинити, відвернути його від того вибору. Нічого не вдіяли: він став курсантом Саратовського вищого військового авіаційного училища.

Закінчив Анатолій учбовий заклад досить успішно. Перші п’ять років офіцерської служби пройшли в НДР. Там була й сім’я його: дружина і маленька Юлечка.

- Коли повернувся в Союз, - продовжує нелегку розповідь Любов Макарівна, - Анатолій приїхав до нас у гості. Був якимось збудженим, вдавано веселим. Побув недовго, всього три години. Поспішав, бо, як пояснив, отримали нову квартиру, треба було усе впорядкувати, бо попереду - відрядження. Не сказав тоді син матері правду. Не відчула й я своїм материнським серцем, що це була остання моя з ним зустріч. Анатолія ждав Афганістан.

Листи з поміткою «Польова пошта...» йшли часто. Він ніколи не писав слова «війна». Для нього це була робота. Єдине, на що дозволяв собі нарікати, то це на спеку. Усе інше - скелясті гори, свинцеві замети, часто-густо цілодобове ревище авіаційних моторів на неспокійних аеродромах, гаряче афганське небо, в яке піднімався він на вертольоті - залишилося як за кадром. Це було справжнє його військове життя, капітана, командира екіпажу вертольота МИ-24. І в це життя він нікого не пускав із своїх рідних, ніколи про нього нічого не писав. Для них він залишився тим же домашнім, привітним, спокійним, наче ненадовго залишив рідний дім. Де брав сили для такої моральної витримки, як це йому вдавалося - невідомо.

- Хоч я відчувала, що йому там нелегко. Майже в кожному листі писав, що скоро вже буде дома. Оте «скоро» було для сина таким бажаним, таким довгожданим, - із сльозами говорить Любов Макарівна.

27 серпня 1988 року Анатолій Литвиненко загинув. Усі ж смертні документи, що отримали рідні, підписані командир військової частини Олександром Головановим, якому самому за-лишилося жити після смерті Анатолія всього п’ять місяців. Газета «Красная Звезда» за 2 липня 1989 року розповіла про цю героїчну особу. Є в статті «Где-то над Салангом» і такий абзац (переклад авт.): «В серпні 88-го при вильоті на високогірний сторожовий пост був підбитий вертоліт МИ-24. Командир екіпажу капітан Анатолій Литвиненко і пілот-оператор старший лейтенант Олександр Мошков встигли залишити машину, яка вже горіла. Їм не вистачило висоти, якихось двох десятків метрів, щоб встигли розкритися куполи...

Тоді і вилетів у небезпечний район військовий льотчик першого класу полковник Голованов. Підполковник Ю.Дарін, який ішов разом з командиром, згадує: «Ще на підході до місця катастрофи душмани зустріли нас суцільним вогнем. Нам назустріч неслися вогневі траси - били в упор. Потоки розпеченого повітря від близьких розривів підкидали машину, як пушинку. До цих пір незрозуміло, як командир зумів сісти в цьому пеклі, взяти на борт тіла загиблих товаришів і знову піднятися в повітря...»

До облака рукой подать,
Рукой подать до зла...
Мне страшно, если бы вдруг мать
Увидеть нас могла.
Не только в сполохах огня,
Где смерть недалеко,
Наверное, узнать меня
Ей будет нелегко...


Любов Макарівна налагодила зв’язок з дружиною загиблого Олександра Голованова, який виніс із пекла уже мертве тіло її сина. Листуються.

Ховали Анатолія 2 вересня. Підполковник О.I. Щербина,який супроводжував тіло загиблого, розповів більш детально про смерть Анатолія. У тому бою Олександр Іванович теж був у ‘ ^ вертольоті, тільки в іншому. Коли побачив, що машина Анатолія У спалахнула, наказав аби екіпаж її покидав. Важко сказати чим керувався Анатолій, але, відповівши чітко: «Зрозумів», ще продовжував виводити машину. Коли вони вистрибнули із неї, уже охопленої полум’ям, вона через кілька секунд зірвалася. Осколки наздоганяли їх ще живих... І парашути теж не розкрилися. Коли їх тіла уже доставили в частину, вони були геть зрешечені...

Всього три місяці не дожив Анатолій до свого 30-ліття. І всього кілька днів до повернення на Батьківщину. Вже навіть заміна йому прибула, залишилося тільки передати машину. І хтозна, може, вилітаючи в цей бій, він уже думав про нього як про останній, мріяв про своє рідне, не афганське, небо. Не судилося...

Взагалі він вірив у визначення своєї долі. Навіть допускав, що не буде жити. Але все це говорив жартома, наче ненароком. А життя любив. Умів його любити. Ходив із сім’єю, друзями в ліс по гриби, на полювання, по-хлоп’ячому любив з вітерцем прогнатися сільською вулицею на мотоциклі. Гарно малював і безмірно любив свою Надію.

- Я завжди раділа їхнім сімейним стосункам, продовжує мама Анатолія. Вони з Надією були дуже хорошою парою. Мов лебеді. Та, бачите, недовгий вік випав. Зараз Надія пише мені листи, вона все ще сама виховує доньку. Юлечці вже десять років, там оченята - чисто, що в Анатолія...

Тепер лише фотографії, листи нагадують Любові Макарівні А про сина. Втомившись після зміни (працює медсестрою в райлікарні), вона часто бере їх до рук, зустрічається з сином. От тільки мовчить він, лише посміхається з тих фотографій, наче аж трохи винувато. Можливо, що не зберіг себе для матері? Один же був у неї...


В.КОВАЛЬОВА.
Газета „Сільське життя”,
25.10.1990 p., №129


Последний раз редактировалось Faradey™ 15 фев 2012, 19:23, всего редактировалось 1 раз.
 

_________________
И не иначе...
 ^ Вверх ^  
Перейти:    




cron